У нас дома вже давно стоїть диск із пісеньками Моцарта. Ну, це не зовсім пісеньки, бо в них немає слів. У Славка, наприклад, всі пісеньки зі словами. А в Моцарта – ні. Але мама все одно слухає його пісеньки, коли варить їсти. Я прочитав у Вікіпедії, що Моцарт народився у Зальцбургу. І я захотів в Австрію. Ну там подивитися на домик, де він народився, може, там будуть іграшки з якими він грався, якщо його мама їх не викинула. Моя мама мої іграшки ховає на горищі. Так що в разі чого, там вони завжди знайдуться. Але тато сказав, що до Зальцбурга нам далеко. А поїдемо у Відень. Я згодився. Це теж місто Моцарта. Він там помер. У Вікіпедії я прочитав, що у Відні жили також Штрауси, а на You tube слухав Віденський вальс Штрауса-старшого. А ще вичитав, що Бетховен теж жив у Відні. Тато купив мені пігулки, щоб мене не знудило в автобусі, коли будемо їхати у Мішкольц, Братиславу, Будапешт. Ну, це ті міста, які треба проїхати, щоби добратися до Відня, а потім вибратися з нього. Але мама не довіряє пігулкам і вона обрізала пляшку з-під мінеральної води. Ну, якщо, дія пігулок припиниться і мені буде зовсім нудно.

Ми сіли в автобус. Не всім я, звичайно, сподобався. Ніби вони знали, що в мене є ота обрізана пляшка, ну та, що про всяк випадок. Але у нас був хороший водій і ми їхали рівненько через всі ці міста до мого Відня. Мені подобалося його місце, бо він все бачив першим в автобусі. Хотілося й собі спробувати. Тато допоміг.

Коли пасажири зрозуміли, що я вмію поводитися, то вони зі мною почали розмовляти. Екскурсовод мене, про всяк випадок, попередила, що Австрія, це не Австралія, і тут немає ані кенгуру, ані змій, ані папуг. Ну і так далі. Вона багато знала таких тварин. Я подумав, може вона колись возила екскурсії до Австралії? Але вона мала рацію. В Австрії таких тварин немає. Вони всі живуть у Будапешті. Ми з татом у Будапешті були в зоопарку. Я гуляв по кімнаті де висів лінивець. Мама питалася чи він не прийняв мене за свого. Так, може і прийняв. Але тато мене відвоював назад.

Я був у Відні! Ми ходили в музей Музики. Тато набрав моє ім'я на комп'ютері і мені грала скрипка. Було дуже гарно. Ми фотографувалися всюди. І біля Моцарта. Шкода, що він помер у бідності. А Гете допустив нас тільки до свої ніг. Ми прогулювалися центром, бачили гарні будинки. Я шкодував, що не зима. Бо взимку тут у центрі продаються дуже гарні яблучка, покриті червоною цукровою карамеллю. Нам привезла їх моя сестра минулої зими. Яблучка смачні. Але я їв у Відні гамбургери. У Вікіпедії не писали чи їх їли Моцарт, і Бетховен, і сім'я Штраусів. Нам з татом було тут добре.

А коли нас возили екскурсією по Будапешту то завжди розказували про Марію Терезію. Отже про Моцарта більше не було. А ще добре, що наш готель мав Wi-Fi і ми вечорами могли говорити з мамою і сестрою по Skype. Ми їм показали нашу кімнату, ліжечка. Ну і все таке інше (тато каже, що не про все треба писати, коли можна і самому здогадатися).

Ми повернулися додому вночі. Хоча мені подобалося екскурсувати, але я був радий, що на мене чекає моє ліжечко і моя перинка. Ті пісеньки Моцарта мама слухає і далі. А я собі думаю, що і Славко непогано пише. Наприклад: «Холодно», або «Дайте нам бути такими, якими ми є». Мамі подобається про пташку: «Лети, моя пташко, до самого неба». Треба їхати до Львова. Хоча Славко народився у Мукачеві. Та обрізана пляшка залишилася чистою і невикористаною. Тато вже купив мені пігулки від нудоти. Ну там теж буде – Стрий, Самбір, Волосянка – ну, станції, які треба подолати, щоб доїхати до Львова. Поїду з мамою на канікулах. «Я їду до Львова, я їду до тебе»…