Коли сонце сідає за обрій, ми вирушаємо в чарівну подорож до незвіданих країн. Туди, де, як нам здавалося, є край землі.

Ми сідаємо в смарагдову колісницю, і легкі колеса відривають нас від землі, несучи з міста Лева до поснулої Польщі. Тихий шепіт гір, стукіт коліс, голоси… І ось «Ми всі наче сім’я». Наче одна велика сім’я. Наше минуле залишилося позаду, ми наче втратили пам'ять, існує лише «зараз».

У нас є батько, мати, брати і сестри. Тут час викривлюється, сповільнюється і на мить завмирає. Ми вчимося розуміти.

Коли Варшава заснула, ми спустилися до землі й розбуркали спокій нічного царства. Змучені, але щасливі, ми всі метушливо застрибнули в наш притулок до наступного ранку. Ми ненадовго покинули нашого смарагдового дракона. Але лише для того, щоб злитися в спокої з дрімаючою Варшавою.

Смачний сніданок зранку і теплий душ одразу ж пробуджують до нових вражень. А біля готелю росте дерево з чорними капелюхами, що пообсідали гілки, наче насуплені ворони! Ми бачили хатину польського президента й пам’ятник Пілсудському, лавку Шопена. Ми зустріли білочок. Хтось намагався зловити їх, хтось хотів підгодувати сирими горішками. Але в Лазенках білки зовсім заїлися – сирих горішків не гризуть. Зате ще дехто з охотою сточив мої ласощі. І нарешті звідти ми перелетіли в справжню казку. Королівський замок, площа, гігантське шоколадне морозиво і трубач, русалка в центрі. Усе це – Варшава. І дешевий супчик під звуки вуличних музикантів!

Андрючів і готель у яскравих вогниках. Хтось гуляв весілля. Не хотіли б наїстися на халяву? То була ніч довгих розмов, зате спали наче ховрахи.

У нестримному темпі – Відень: Октоберфест, площа Марії-Терезії, перед якою перекрила дорогу молодь. І музика, музика, музика! Далі крос під дружній сміх, картинна галерея і таємна операція по безкоштовному рейду дорослих. Смачнюща і дешева піца з «салямі-і». Вечір, кав’ярня й чашки в подарунок. Вечірній Відень чарує, свіже повітря дзвенить, наче наелектризоване магією величного міста.

Із вікон колісниці з жалем проводжаємо відпливаючі в темінь різнокольорові вогники міста, що встигло нам так полюбитися.

Засинаємо, бо завтра Флоренція. Чи, як кажуть італійці, - Фіренція.

«Кам’яний мішок» Італії ми оббігали, мабуть, уздовж і впоперек. На своїх обох перелопатили ми всю Флоренцію. Наробили фото, накупили сувенірів і трошки роздягнулися, бо Італія вже почала гріти нас. Точніше, навіть палити, але враження від себе вона так і не зуміла споганити.

Падаючу вежу ми застигли зненацька. Уже тоді, коли збиралася вона відійти на покій. Але вночі, здається, вона ще прекрасніша, а зсередини тоді лунала музика. Зоряне небо, концерт, біла громада пізанської красуні і спокій…

До вічного міста причалили вночі й одразу ж розселилися, бо Ватикан із Собором та Рим із Колізеєм чекали на нас. Спали без задніх ніг і доїхали до Ватикану із нетерплячкою. Собор Святого Петра трохи не зшиб нас із ніг своєю величністю, поважністю й красою, та ми мужньо встояли. І тоді – екскурс по Риму. Уже вечоріє – неповторний Колізей. Він сяє зсередини й тихо шепоче свою мелодію древності. Навколо – руїни. І ми у Древньому Римі. «Доки стоїть Колізей – стоїть і Рим, доки стоїть Рим – стоїть світ».

Ех, пора й додому. Але в темпі нестримного вальсу ми стрибали з одного вагона в інший. Усівшись нарешті, стомлені й щасливі, мріємо про ліжечко. Та цієї ночі Матильда не дала нам спокійно заснути. Зате ми дізнались, які вони на смак – околиці Риму.

Із самого ранку залітаємо в колісницю, і вона несе нас до омріяного водного царства. Венеція – хитросплетіння вузеньких вуличок і провулків, містків і каналів. Бам! І на тебе просто накидається юрба різноманітних вражень. Солонуватий запах Гранд-каналу й веселий голос екскурсовода, старезні вулички й майже затонулі мрії дитинства. Вода оживляє їх, напуває вологою, відроджує з попелу. Венеція була моїм Ельдорадо, і водна товща виблискувала золотим промінням.

Ви коли-небудь бачили, як роблять венеціанське скло? Ух, яка там жарінь у майстерні! А через дві хвилини венеціанський коник вже вилискує перед вами й вабить торкнутися. Та обережно – обпече руки! Гаряче!

Чудовий вечір у Венеції, веселий сміх, лускаємо насіння культурненько. Регіт і спільні фото, величезний корабель, посиденьки на площі з видом на канал – ось душа моєї Венеції.

До берега на паромі – хитало, як у бурю. Прощавай, моя Венеціє. Та краще скажу: «До побачення!»

Нічний «переліт» через усю Італію. Гори, гори, гори. Назад, до Польщі. Закопане. О! Це, мабуть, мій Рай! Польща вже підморозила нам п’яті точки й ми з невимовною радістю позастрибували в гарячі обійми закопанівських термів. Сидиш ти в гарячій джакузьці, навкруг тебе булькає водиця, з якої здіймається пара, а над нею – величезна громада невимовно прекрасних, вкритих смарагдовою ковдрою гір. І думаєш собі: «Боже, за це ніяких «єврів» віддати не шкода».

Увечері Вавельський замок і Вісла, краківський Дракон, холодрига, але все одно теплий вечір. Церква, де курять ладан і чути неземної краси спів. Швидше до готелю, бо долає сон.

А наступного ранку круті повороти краківського аквапарку. А хтось відсипавсь і потім дуже про це пожалкував. Усі прийшли сяючі, наче начищені п’ятаки, і наперебій розповідали про свої пригоди. Наступного разу обов’язково завітаю туди!

Але сьогодні… сьогодні нам вже час прощатися.

Як? Уже? Чи це був сон? Якщо так, то чому мені так радісно й водночас сумно? У мене таке відчуття, ніби я забула щось важливе. Я буду сумувати за теплом і сміхом, я буду сумувати за всією радістю й печаллю, бо тільки з вами нескінченна дорога стелиться килимом і неприємне очікування перетворюється в казкове передчуття. Дякую Вам, Романе, наш вічний провідник. Найвеселіший і найтерплячіший. Дякую, що терпіли, чи хоча б пробували терпіти наші подекуди смішні закидони. Дякую, що старалися заради нас. Дякую Вам, Сергію й Романе, наші лицарі-охоронці. Дякую вам, що вели нас увесь цей довгий путь і не кинули в лісі, хоча іноді й варто було. Дякую всім, хто зробив цю подорож незабутньою. Без вас ми б не змогли втілити свої мрії. І мрії стають реальністю. Тому я просто хочу сказати:

Урочисто клянуся завжди слухатися гіда.

Урочисто клянуся не запізнюватися на сніданок.

Урочисто клянуся не смітити в автобусі.

Урочисто клянуся не буянити в готелі, нічого не ламати й не губити ключі.

Урочисто клянуся не губитись у Венеції та Римі.

Урочисто клянуся навчитися фотополюванню на білок.

Урочисто клянуся не ловити павів курткою.

Урочисто клянуся лускати насіння в Європі лише в пляшечку.

Урочисто клянуся не розбивати собі носа у Флоренції.

Урочисто клянуся не губити свої особисті речі (наприклад, парасольку) чи забувати їх в автобусі (як то шорти).

Урочисто клянуся написати портрети всіх в автобусі.

Урочисто клянуся вивчити-таки гімн своєї гімназії та заспівати його!

Урочисто клянуся берегти вас у своєму серці, доки воно не закам’яніло, у голові, доки вона ще справно працює, і в душі, доки вона живе на цій Землі.

Дякую вам. Ви робите чудеса.

Невеличкий постскриптум: я просто написала від чистого серця. У подорожі хороші супутники - це вже половина успіху! Все було дуже круто, дорогий Аккорд-тур. І якщо й були якісь неприємності, то вони додавали перчику ;D Спогади залишаться на все життя - це найголовніше.